Виникло виховання ще на початку iснування людського суспiльства як засiб передачi людських знань i досвiду вiд поколiння до поколiння. Нашi предки, поряд з розвитком рiзних ремесел i промислiв, створили оригiнальну систему виховання, яка вiдображала вимоги народу й тогочаснi соцiальнi вiдносини. Провiдними виховними засобами стали поведiнка i вчинки батькiв, рiдна (материнська) мова, праця, фольклор, родинно-побутова культура, народнi звичаї i традицiї, мистецтво, ремесла й промисли, вiрування, свята, обряди, символи, дитячi iгри та iграшки.

   Основну мету виховання народ вбачав у тому, щоб навчити кожного бути людиною. Основу ж iснування суспiльства, людини народ вбачав у працi: "Праця - душа всього життя". Без активної працi немислимий розвиток особистостi. Дитинi треба працювати щодня з того моменту, як вона навчилася тримати ложку в руцi. Тому її проучували змалку до самообслуговування, спiльної з батьками трудової дiяльностi на городi, по господарству тощо.

     Домагалися вiд вихователiв уникнення потурань, дотримування єдностi вимог: "Хто дiтям потаче, той сам плаче", "Де багато няньок, там дитя калiка". Головним обов'язком народних вихователiв було мудре застереження людини вiд необачних крокiв, використовуючи для цього застереження, напучення, навiювання: "Не руйнуй пташиних гнiзд, бо ослiпнеш", "Не сьорбай i не клацай ложкою по зубах, бо будеш мати заїди", "Не сiдай в хатi спиною до iкон, бо люди вiдвертатимуться", "Не їж перед дзеркалом, бо красу з'їси", "На нiч не можна залишати неприбраною хату, бо вночi по нiй ходять ангели" тощо. Якщо ж це не допомагало, то народ не заперечував проти фiзичних покарань: "Б'ють - не на лихо учать", "Хто годує, той i б'є". Водночас народна мудрiсть розглядала такi дiї часто як недоцiльнi й марнi: "Не вчи дитину штурханцями, а хорошими слiвцями", "Хто б'є дитину, той не виховує добру людину".

    На одному з перших мiсць народного виховання було прилучення дiтей до прекрасного. Дiвчаток змалку вчили вишивати, ткати, доглядати за квiтами, спiвати i танцювати. Виходячи iз засад краси, привчали бути чемними. Хлопчаки вчилися рiзьбленню по дереву, гончарству тощо. Формуванню естетичних смакiв дiтей значно сприяли численнi календарнi та обрядовi свята, якi включали танцi, пiснi, театралiзованi дiйства (закликання весни, Щедрий вечiр, iвана Купала, Зеленi свята тощо).

     Обов'язковим було вiтатися з усiма. В кожному з традицiйних українських вiтань - побажання добра i здоров'я: "Доброго ранку!", "Добридень", "Здрастуйте у вашiй хатi!", "Помагай, Боже!", "На добранiч!".

На одному iз перших мiсць у народному вихованнi стояло пiклування про здоров'я та фiзичний розвиток дiтей: "Нема щастя без здоров'я". Народне виховання вбачало запоруку здоров'я у працi, руховi, свiжому повiтрi, водi. У теплу пору року дiтей привчали ходити по землi босонiж, що загартовувало (разом з купанням) органiзм. Цьому ж сприяв бiг наввипередки, рiзнi рухливi iгри.

    Про виховання складено безлiч приказок, прислiв'їв: "Учи сина, як годуєш, бо тодi не навчиш, як тебе годуватиме", "Як не навчиш дитину в пелюшках, то не навчиш i в подушках", "Не навчив батько, то не навчить i дядько", "Хочеш зiпсувати дитину - дозволь їй робити все, що вона забажає".