В українськiй народнiй педагогiцi найбiльшу увагу придiлено вихованню дитини вiд одного до п'яти рокiв, якраз тодi, коли дитина найiнтенсивнiше росте i розвивається. У цьому вiцi дитина стоїть у центрi сiмейних турбот, у її вихованнi бере участь вся сiм'я, малу дитину не карають, поки вона не почне осмислювати свої вчинки. Коли дитя вчиться говорити, вся сiм'я намагається стимулювати цей процес, пiзнiше за допомогою фольклору, найперше казок, дитинi прищеплюються риси ввiчливостi, коректностi у стосунках з дорослими та ровесниками. Слово батькiв або старших у сiм'ї було законом для менших. Вони вже змалку мали свої обов'язки, виконували рiзну роботу, посильно працювали. Дiвчатка переймали науку вiд матерi, баби - училися прясти, вишивати, ткати, розписувати писанки, шити одяг, давати лад у хатi. Хлопчики вiд батька чи дiда. Колись було за правило, що дiвчинка 7 - 10 рокiв могла вишити собi сорочку, а хлопчик - щось змайструвати.