Найважливiше мiсце у системi народного виховання вiдводиться дитинi - майбутнiй людинi - трудiвнику. Власне факт народження дитини сприймався у сiм'ї як поява ще одного помiчника. Саме цим пояснюються звичаї вiдрiзання пуповини у новонароджених хлопчикiв на сокирi, щоб у майбутньому був добрим господарем, у дiвчаток - "на гребенi" (який використовувався при прядiннi), щоб була доброю прялею.
    Змалечку дитину привчали до працi, тому що праця є основою буття людини: "Щоб добре жити, треба працю любити", "Без труда нема плода", "Хто сiє, оре, не знає про горе". Відома дитяча пiсенька "Сорока - ворона" вже в ранньому вiцi навчає дитину працьовитостi i засуджує ледарiв: "А ледаче хай поплаче: хто не робить, той не їсть". Наставляли дітей й інші пісеньки, а також казки "Лисичка - сестричка та вовчик - братик", "Дідова дочка та бабина дочка" та інші. Цьому ж навчали i народні прислів’я: "Хочеш їсти калачі, не сиди на печі", "За спання не купиш коня, з лежi не купиш одежі", "Хто ледащо, тому їсти нема що", "Птиця красна пером, а людина - трудом".

     Народна мораль жорстоко засуджує тих, хто хоче жити чужою працею: "Хто хоче пропасти, хай навчиться красти", "Краденим добром не забагатієш", "На чужий коровай очей не поривай", "На злодiєвi шапка горить". Тому вважали, що "краще їсти хлiб з водою, та не жити чужиною", адже заповiдi Божi "не кради" i "не пожадай нiчого того, що є власнiстю твого ближнього" були святими i обов'язковими для кожного.

    У народнiй свiдомостi ставлення людини до працi, її вмiння та бажання працювати були основним критерiєм при визначеннi соцiальної вартостi кожного. Український етнограф Зенон Кузеля писав, що "в 4 роки дитина вже справжня людина: вона глядить меншеньке i курей нагодує, i води внесе".

     До 6-7 рокiв дiвчата i хлопцi були пiд опiкою матерi та виконували приблизно однакову роботу - пасли овець, свиней, гусей. У цей час їх починали залучати до рiзних занять: хлопцi допомагали батьковi коло худоби, а дiвчата - мамi коло печi, мити посуд, замiтати хату. Крiм цього, дiвчатка з 5-6 рокiв навчалися прясти, вишивати, хлопчики пастухували, були погоничами, а в 12 лiт вже вмiли орати, тобто змалку були самостiйними. Трохи старшi дiти вже виконували чiтко розмежованi функцiї у домашньому господарствi.

     Сiльський хлопець вiд восьми до чотирнадцяти рокiв зранку вже годував, поїв овець, коней, корiв, чистив їх. Потiм iшов до школи. Хто ж не вчився - їхав за сiном, дровами. Наприкiнцi зими вивозив з батьком гнiй на поле. Навеснi допомагав орати, волочити, вибирав камiння з рiллi, пiдчищав траву. З восьми рокiв учили молотити цiпом, а з дванадцяти - косити. 12-13-рiчнi дiвчата вставали удосвiта прясти, ткати, ввечерi шили за материним кроєм, вишивали.

Дитяча праця широко використовувалася в збиральництвi, що особливо характерне для Полiсся i Карпат. Дiти збирали гриби i ягоди в такiй кiлькостi, що їх вистачало не тiльки для потреб сiм'ї, а й на продаж.

      Залучення дiтей до посильної працi сприяло їх трудовому вихованню. Допомагаючи батькам, дiти переймали їх досвiд у веденнi господарства, у виконаннi тих чи iнших робiт.